Цікаві твори. 6 клас

Конференція

сьогодні - 15:00

0 чол. взяли участь

дуже цікаві історії , казки ,міфи

Коментарі:

Учень

Лютик Христина Віталіївна

Брусенківський ЗНЗ І-ІІ ступенів
с. Брусенки, Кіцманський район

20.09.2014 - 18:12

Походження світу і богів
Міфи про богів та їх боротьбу з гігантами і титанами подано в основному за поемою Гесіода "Теогонія" ("Походження богів"). Деякі сказання запозичені з поем давньогрецького аеда Гомера "Іліада” і "Одіссея" і поеми римського поета Овідія "Метаморфози" ("Перетворення").
Спочатку існував тільки вічний, безмежний, темний Хаос. У ньому було джерело життя світу. Все виникло з безмежного Хаосу - весь світ і безсмертні боги. 3 Хаосу похо-дить і богиня Земля - Гея. Широко розкинулась вона, могутня, і дає життя всьому, що живе й росте на ній. А далеко під Землею, так далеко, як далеко від нас неосяжне, ясне небо, в незмірній глибині народився похмурий Тартар - жахлива безодня, повна вічної пітьми. 3 Хаосу, джерела життя, народилась і могутня сила, всеоживляюча Любов - Ерос. Почав творитися світ. Безмежний Хаос породив вічний Морок - Ереба і темну Ніч - Нюкту А від Ночі і Мороку постали вічне Світло - Ефір і радісний світлий День - Гемера. Світло розлилося по світу, і почали змінювати одне одного ніч і день.
Могутня, благодатна Земля породила безмежне блакитне Небо - Урана, і розкинулось Небо над Землею. Гордо піднялися до нього високі Гори, народжені Землею, і широ-ко розлилося вічношумливе Mope. Мати-Земля породила Небо, Гори і Mope, і немає в них батька.
Уран - Небо - запанував у світі. Він узяв собі за дружину благодатну Землю. Шість синів і шість дочок - могутніх, грізних титанів - мали Уран і Гея. Іх син, титан Океан, що обтікає, наче безмежна ріка, всю землю, і богиня Фетіда породили на світ усі ріки, що котять хвилі свої до моря, і морських богинь - Океанід. А титан Ппперіон і Тейя дали світові дітей: Сонце - Геліоса, Місяць - Селену і рум'яну Зорю - рожевоперсту Еос (Аврора). Від Астрея і Еос походять всі зірки, які горять на темному нічному небі, і всі вітри: бурхливий північний вітер Борей, східний Евр, вологий південний Hот І західний пестливий вітер Зефір, що несе багаті на дощ хмари.
Крім титанів, породила могутня Земля трьох велетнів - циклопів з одним оком у лобі і трьох величезних, як гори, п'ятдесятиголових велетнів - сторуких (гекатонхейрів), названих так тому, що сто рук мав кожен з них. Проти їх жахливої сили ніщо не може встояти, їх стихійна сила не знає меж.
Зненавидів Уран своїх дітей-велетнів, у надра богині Землі замкнув він їх у глибокій темряві і не дозволив їм виходити на світ. Страждала мати їх Земля, її давив цей страшний тягар, замкнений в її надрах. Викликала вона дітей своїх, титанів, і переконувала їх повстати проти батька Урана, але вони боялися підняти руку на батька. Тільки наймолодший з них, підступний Крон, хитрощами скинув свого батька і відняв у нього владу
Богиня Ніч народила на покару Кронові цілий сонм жахливих божеств: Таната -смерть, Еріду - розбрат, Апату - обман, Кер - знищення, Гіпноса - сон з роєм похмурих тяжких примар, нещадну Немесіду - відплату за злочини і багато інших. Жах, чвари, об-ман, боротьбу і нещастя принесли ці боги в світ, де воцарився на троні свого батька Крон.

Зевс. Народження Зевса
Крон не був певний, що влада назавжди залишиться в його руках. Він боявся, що й проти нього повстануть діти і приречуть його на таку саму долю, на яку прирік він свого батька Урана. Він боявся своїх дітей. I наказав Крон дружині своїй Реї приносити йому на-роджуваних дітей і безжалісно ковтав їх. Жахалася Рея, бачачи долю дітей своїх. Уже п’ятьох проковтнув Крон: Гестію, Деметру, Геру, Аїда (Гадеса) і Посейдона.
Рея не хотіла втратити й останню свою дитину. За порадою своїх батьків, Урана-Неба і Геї-Землі, віддалилася вона на острів Кріт, і там, у глибокій печері, народився в неї молодший син Зевс. У цій печері Рея заховала свого сина від жорстокого батька, а йому дала проковтнути, замість сина, довгий камінь, загорнений у пелюшки. Крон не підозрював, що його ошукала дружина.
А Зевс тим часом ріс на Кріті. Німфи Адрастея та Ідея леліяли маленького Зевса, вони вигодували його молоком божественної кози Амалфеї. Бджоли носили мед малень-кому Зевсові із схилів високої гори Дікти. А при вході в печеру юні курети били в щит меча-ми щоразу, коли маленький Зевс плакав, щоб не почув його плачу Крон і щоб не спіткала Зевса доля його братів і сестер.
Зевс скидає Крона
Боротьба богів-олімпійців з титанами
Виріс і змужнів прекрасний і могутній бог Зевс. Він повстав проти свого батька і при-мусив його повернути знов на світ поглинутих ним дітей. Одного по одному викинув з уст Крон своїх дітей-богів, прекрасних і ясних. Почали вони боротьбу з Кроном і титанами за владу над світом.
Жахлива і завзята була ця боротьба. Діти Крона укріпилися на високому Олімпі. На їх бік стали і деякі з титанів, а першими - титан Океан і дочка його Стікс з дітьми Завзяттям, Міццю і Перемогою. Небезпечна була ця боротьба для богів-олімпійців. Могутні і грізні були їх супротивники титани. Але Зевсові на допомогу прийшли циклопи. Вони викували йому громи і блискавки, їх метав Зевс у титанів. Боротьба тривала вже десять років, але перемога не схилялася ні на той, ні на інший бік. Нарешті вирішив Зевс визволити з надр землі сторуких велетнів-гекатонхейрів; він покликав їх на допомогу. Жахливі, величезні, як гори, вийшли вони з надр землі і кинулись у бій. Вони відривали від гір цілі скелі і кидали їх у титанів. Сотнями летіли скелі назустріч титанам, коли вони підступили до Олімпу. Стогнала земля, гуркіт наповнив повітря, все навкруги хиталося. Навіть Тартар здригався від цієї боротьби. Зевс метав одну по одній полум’яні блискавки і оглушливо гучні громи. Вогонь охопив усю землю, моря кипіли, дим і сморід заволікали все густою пеленою.
Нарешті могутні титани подалися. Іх сила була зломлена, вони були переможені. Олімпійці скували їх і скинули в похмурий Тартар, у віковічну пітьму. Біля мідних незламних воріт Тартара на варті стали сторукі гекатонхейри, і стережуть вони, щоб не вирвались знову на волю з Тартара могутні титани. Влада титанів у світі минулася.

Боротьба Зевса з Тіфоном
Та не скінчилась на цьому боротьба. Гея-Земля розгнівалась на олімпійця Зевса за те, що він так суворо повівся з її переможеними дітьми-титанами. Вона одружилася з похмурим Тартаром і породила на світ жахливу стоголову потвору Тіфона. Величезний, з сотнею драконових голів, піднявся Тіфон з надр землі. Диким виттям сколихнув він повітря. Гавкіт собак, людські голоси, рев розлюченого бика, рикання лева чулися в цьому витті. Бурхливе полум'я клубочилося навколо Тіфона, і земля хиталася під його важкими кроками. Боги здригнулися від жаху. Але сміливо кинувся на нього Зевс-громовержець, і зчинився бій. Знову заблищали блискавки в руках Зевса, загуркотіли громи. Земля і небозвід потряслись до самих основ. Яскравим полум’ям спалахнула знову земля, як і під час боротьби з титанами. Моря кипіли від самого наближення Тіфона. Сотнями сипались во-гненні стріли-блискавки громовержця Зевса; здавалось, що від їх вогню горить саме повітря, палають темні грозові хмари. Зевс спопелив Тіфонові всі його сто голів. Звалився Тіфон на землю; від тіла його йшов такий жар, що плавилось все навколо. Зевс підняв тіло Тіфона і скинув у похмурий Тартар, що породив його. Але і в Тартарі загрожує ще Тіфон богам і всьому живому. Він викликав бурі і виверження; він породив з Єхидною, напівжінкою-напівзмією, жахливого двоголового пса Орфа, пекельного пса Кербера, лернейську гідру та Химеру; часто хитає Тіфон землю.
Перемогли боги-олімпійці своїх ворогів. Ніхто більше не міг опиратися їх владі. Во-ни могли тепер спокійно правити світом. Наймогутніший з них громовержець Зевс узяв собі небо, Посейдон - море, а Аїд - підземне царство душ померлих. Земля ж лишилася в спільному володінні. Хоч і поділили сини Крона між собою владу над світом, та все ж над усіма ними царює повелитель неба Зевс; він править людьми і богами, він відає всім на світі.

Олімп
Високо на світлому Олімпі царює Зевс, оточений сонмом богів. Тут і дружина його Гера, і золоточубий Аполлон з сестрою своєю Артемідою, і золота Афродіта, і могутня дочка Зевсова Афіна, і багато інших богів. Три прекрасні Ори охороняють вхід на високий Олімп і здіймають густу хмару, що закриває ворота, коли боги спускаються на землю або підносяться до світлих чертогів Зевса. Високо над Олімпом широко розкинулось блакитне бездонне небо, ллється з нього золоте світло. Hi дощу, ні снігу не буває в царстві Зевса; вічно там ясне, радісне літо, а нижче клубочаться хмари, часом закривають вони далеку землю. Там, на землі, весну і літо змінюють осінь і зима, але вона швидко минає, і знову настає радість на Олімпі.
Бенкетують боги у своїх золотих чертогах, побудованих сином Зевса Гефестом. Цар Зевс сидить на високому золотому троні. Величчю і гордо-спокійною свідомістю влади і мо-гутності віє від мужнього, божественно прекрасного обличчя Зевса. Біля трону його богиня миру Ейрена і повсякчасна супутниця Зевса, крилата богиня перемоги Ніке. Ось входить прекрасна велична богиня Гера, дружина Зевса. Зевс шанує свою дружину; пошаною ото-чують Геру, покровительку шлюбу, всі боги Олімпу. Коли, сяючи своєю красою, в розкішному вбранні, велика Гера входить до бенкетного залу, всі боги встають і схиляються перед дружиною громовержця Зевса. А вона, горда своєї могутністю, іде до золотого трону і сідає поруч царя богів і людей - Зевса. Коло Трону Гери стоїть її посланниця, богиня райдуги, легкокрила Іріда, завжди готова швидко нестись на райдужних крилах виконувати веління Гери в найдальші краї землі.
Бенкетують боги. Зевсова дочка, юна Геба, і син царя Трої, Ганімед, улюбленець Зевса, який дістав від нього безсмертя, підносять їм амброзію і нектар - їжу і напій богів. Прекрасні Харити і музи потішають їх співами і танцями. Взявшись за руки, водять вони танки, а боги милуються їх легкими рухами і чудовою, вічною юною вродою. Веселішає бенкет олімпійців. На цих бенкетах вирішують боги всі справи, на них визначають вони долю світу і людей.
3 Олімпу розсилає людям Зевс свої дари і стверджує на землі порядок і закони. В руках Зевса доля людей; щастя і нещастя, добро і зло, життя і смерть - все в його руках. Дві великі посудини стоять біля воріт палацу Зевса. В одній посудині дари добра, в другій - зла. Зевс черпає з них добро і зло і посилає людям. Горе тій людині, якій громовержець черпає дари тільки з тієї посудини, в якій зло. Горе і тій, що порушує встановлений Зевсом порядок на землі і не додержує його законів. Грізно насупить Кронів син свої густі брови, чорні хмари закриють тоді небо. Розгнівається великий Зевс, і страшно підійметься волосся в нього на голові, очі спалахнуть нестерпним блиском; махне він своєю десницею - удари грому покотять-ся по всьому небу, блисне вогненна блискавка і здригнеться високий Олімп.
He сам Зевс охороняє закони. Біля його трону стоїть охоронниця законів богиня Феміда. Вона скликає, з наказу громовержця, збори богів на світлому Олімпі і народні збори на землі, пильнуючи, щоб не порушувався порядок і закон. На Олімпі і дочка Зевсова, богиня Діке, стежить за правосуддям. Суворо карає Зевс несправедливих суддів, коли Діке доносить йому, що не додержують вони законів, даних Зевсом. Богиня Діке - захисниця правди і ворог обману
Зевс охороняє лад і правду в світі і посилає людям щастя й горе. Та хоч і посилає Зевс людям щастя і нещастя, все ж долю людей визначають невблаганні богині долі - Мойри, які живуть на світлому Олімпі. Доля самого Зевса в їх руках. Панує фатум над смертними і над богами. Нікому не втекти від велінь невблаганного фатуму. Нема такої сили, такої влади, яка могла б змінити хоч що-небудь у тому, що призначено богам і смертним. Тільки смиренно схилитися можна перед фатумом і скоритися йому. Тільки Мойри знають веління фатуму. Мойра Клото пряде життєву нитку людини, визначаючи строк її життя. Обірветься нитка - і скінчиться життя. Мойра Лахесіс виймає, не дивлячись, жереб, який випадає людині в житті. Ніхто не має сили змінити визначеної Мойрами долі, бо третя Мойра, Атропос, все, що призначили в житті людині її сестри, заносить у довгий сувій, а що вже занесено в сувій долі, те неминуче. Невблаганні величні й суворі Мойри.
Є ще в Олімпі богиня долі - це богиня Тюхе, богиня щастя і благоденства. 3 рогу достатку, рогу божественної кози Амалфеї, молоком якої було вигодувано самого Зевса, сипле вона дари людям, і щаслива та людина, яка зустріне на своєму життєвому шляху богиню щастя Тюхе; але як рідко це буває, і яка нещаслива та людина, від якої відвернеться богиня Тюхе, яка тільки що давала їй свої дари!
Так панує оточений сонмом світлих богів на Олімпі великий цар людей і богів Зевс, охороняючи лад і правду в усьому світі.

Посейдон і божества моря
Глибоко в безодні моря стоїть чудовий палац великого брата громовержця Зевса, землетрясця Посейдона. Панує над морями Посейдон, і хвилі моря слухають найменшого руху його руки, озброєної грізним тризубцем. Там, у глибині моря, живе з Посейдоном і його пре-красна дружина Амфітріта, дочка морського віщого старця Нерея, у якого її і викрав великий володар морської глибини Посейдон. Одного разу він побачив, як водила вона танок із своїми сестрами - нереїдами на березі острова Наксос. Захопився бог моря прекрасною Амфітрітою і хотів вивезти її на своїй колісниці. Але Амфітріта заховалася в титана Атласа, який тримає на своїх могутніх плечах небозвід. Довго не міг Посейдон знайти прекрасну дочку Нерея. На-решті відкрив йому її притулок дельфін, за цю послугу Посейдон помістив дельфіна серед небесних сузірїв. Посейдон викрав в Атласа прекрасну дочку Нерея і одружився з нею.
Відтоді Амфітріта живе з чоловіком своїм Посейдоном у підводному палаці. Високо над палацом шумлять морські хвилі. Сонм морських божеств оточує Посейдона, покірний його волі. Серед них син Посейдона Трітон, який громовим звуком своєї сурми з раковини викликає грізні бурі. Серед божеств і прекрасні сестри Амфітріти, нереїди. Посейдон панує над морем. Коли він на своїй колісниці, запряженій чудовими кіньми, мчить по морю, тоді розступаються вічношумливі хвилі і дають дорогу володареві Посейдону. Рівний своєю вродою самому Зевсові, швидко мчить він по безбережному морю, а навколо нього грають дельфіни, риби випливають з морської глибини і товпляться навколо його колісниці. Коли ж махне Посейдон своїм грізним тризубцем, тоді, неначе гори, здіймаються морські хвилі, вкриті білими гребенями піни, і бурхає на морі люта буря. Б'ються тоді з шумом морські ва-ли об прибережні скелі і стрясають землю. Але простягає Посейдон свій тризубець над хвилями, і вони заспокоюються. Вщухає буря, знову море спокійне, рівне, як дзеркало, і ледве чутно плескочеться біля берега - синє, безкрає.
Багато божеств оточує великого Зевсового брата, Посейдона, серед них віщий морський старець Нерей, який відає всі глибокі таємниці майбутнього. Нереєві чужі неправда і об-ман; тільки правду відкриває він богам і смертним. Мудрі ті поради, які дає віщий старець. П’ятдесят прекрасних дочок у Нерея. Весело хлюпочуться юні нереїди на хвилях моря, сяю-чи серед них своєю божественною вродою. Побравшись за руки, випливають вони з морсь-кої пучини і водять танок на березі під ласкавий плескіт хвиль спокійного моря, що тихо набігають на берег. Луна прибережних скель повторює тоді звуки їх ніжних співів, подібних до тихого рокоту моря. Нереїди охороняють мореплавця і дають йому щасливе плавання.
Серед божеств моря і старець Протей, який змінює, неначе море, свій образ і обер-тається за бажанням у різних тварин і потвор. Він також віщий бог, треба тільки вміти захо-пити його несподівано, оволодіти ним і примусити його відкрити таємницю майбутнього. Серед супутників землетрясця Посейдона і бог Главк, покровитель моряків та рибалок, і він має дар віщування. Часто, випливаючи з глибини моря, відкривав він майбутнє і давав мудрі поради смертним. Могутні боги моря, велика їх влада, але панує над усіма ними ве-ликий брат Зевса - Посейдон.
Усі моря і всі землі обтікає сивий Океан - бог-титан, рівний самому Зевсові поша-ною і славою. Він живе далеко на границях світу, і не тривожать його серце справи землі. Три тисячі синів, річкових богів, і три тисячі дочок Океанід, богинь струмків і джерел, має Океан. Сини і дочки великого бога Океана дають благоденство і радощі смертним своєю вічно рухливою живлющою водою, вони напоюють нею всю землю і все живе.

Царство похмурого Аїда (Плутона)
Глибоко під землею панує невблаганний, похмурий брат Зевса, Аїд. Повне мороку і страхіть його царство. Ніколи не проникає туди радісне проміння ясного сонця. Бездонні прірви ведуть з поверхні землі в сумне царство Аїда. Темні ріки течуть у ньому Там протікає священна ріка Стікс, яка все сковує холодом і водами якої присягаються самі боги.

Котять там свої хвилі Коціт і Ахеронт; душі померлих наповнюють своїм сумним стогоном їх похмурі береги. В підземному царстві струменіють води джерела Лети, що дають забуття всього земного. По похмурих полях царства Аїда, що позаростали блідими квітами асфодела, витають безтілесні, легкі тіні померлих. Вони нарікають на своє безрадісне життя без світла і без бажань. Тихо лунає їх стогін, ледве вловимий, подібний до шелесту зів’ялого листя, гнаного осіннім вітром. Немає нікому вороття з цього царства смутку. Триголовий пекельний пес Кербер, на шиї якого плазують з грізним шипінням змії, вартує при виході. Суворий старий Харон, перевізник душ померлих, не повезе через темні води Ахеронту ні однієї душі назад, туди, де яскраво світить сонце життя. На вічне безрадісне існування приречені душі померлих у похмурому царстві Аїда.
В цьому царстві, до якого не доходять ні світло, ні радість, ні печалі земного життя, править Зевсів брат, Аїд. Він сидить на золотому троні зі своєю дружиною Персефоною. Йому слугують невблаганні богині помсти Ерінії. Грізні, з бичами і зміями, переслідують вони злочинця, не дають йому ні хвилини спокою і мучать його докорами сумління; ніде не можна сховатися від них, всюди знаходять вони свою жертву. Біля трону Аїда сидять судді царства померлих - Мінос і Радаманф. Тут же, коло трону, бог смерті Танат з мечем у руках, у чорному плащі, з величезними чорними крилами. Могильним холодом віють ці крила, коли прилітає Танат до ложа вмираючого, щоб зрізати своїм мечем пасмо волосся з його голови і вирвати душу. Поряд з Танатом і похмурі Кери. На крилах своїх носяться вони, несамовиті, по полю бою; Кери радіють, бачачи, як один за одним падають убиті герої; своїми криваво-червоними губами припадають вони до ран, жадібно п’ють гарячу кров убитих і виривають з тіла їхні душі.
Тут же, біля трону Аїда, і прекрасний юний бог сну Гіпнос. Він нечутно носиться на своїх крилах над землею з маківками в руках і ллє з рога снотворний напій. Ніжно дотикається він своїм чудесним жезлом до людських очей, тихо склеплює повіки і занурює смертних у солодкий сон. Могутній бог Гіпнос, не можуть опиратися йому ні смертні, ні бо-ги, ні навіть сам громовержець Зевс: і йому Гіпнос склеплює грізні очі і занурює його в глибокий сон.
Витають у похмурому царстві Аїда і боги сновидінь. Є серед них боги, які дають віщі і радісні сновидіння, але є боги і страшних, гнітючих сновидінь, що лякають і мучать людей. Є боги і облудних снів, вони вводять людину в оману і часто ведуть її до загибелі. Царство невблаганного Аїда повне мороку й страхіть. Там бродить у пітьмі жахливий привид Емпуса з ослячими ногами; він, заманивши в нічній темряві хитрощами людей у відлюдне місце, випиває всю кров і пожирає їх ще трепетне тіло. Там бродить і потворна Ламія; вона вночі проби-рається у спальню щасливих матерів і викрадає в них дітей, щоб напитися їхньої крові. Над усіма привидами й потворами панує велика богиня Геката. Три тіла і три голови має вона. Безмісячної ночі блукає вона у глибокій пітьмі по шляхах і біля могил з усім своїм жахли-вим почтом, оточена стігійськими собаками. Вона посилає страхіття і тяжкі сни на землю і губить людей. Гекату проклинають як помічницю в чаклунстві, але вона ж таки й єдина помічни-ця проти чаклування для тих, які шанують її і приносять їй на роздоріжжях, де розходяться три дороги, у жертву собак. Жахливе царство Аїда, і ненависне воно людям.

Гера
Велика богиня Гера, дружина егідодержавного Зевса, сприяє шлюбові і пильнує святість і непорушність шлюбів. Вона посилає подружжю численних нащадків і благословляє матір під час народження дитини.
Велику богиню Геру, після того як її з братами і сестрами виверг із своїх уст переможений Зевсом Крон, мати її Рея віднесла на край землі до сивого Океану; там виховала Геру Фетіда. Гера довго жила далеко від Олімпу, у тиші і спокої. Великий громовержець Зевс побачив її, покохав і викрав у Фетіди. Боги пишно справили весілля Зевса і Гери. Іріда і хари-ти прибрали Геру в розкішні шати, і вона сяяла своєю юною величною красою серед сонму богів Олімпу, сидячи на золотому троні поруч з великим царем богів і людей Зевсом. Всі бо-ги підносили дари володарці Гері, а богиня Земля-Гея виростила з надр своїх у подарунок Гері чудову яблуню з золотими плодами. Все в природі славило царицю Геру і царя Зевса.
Гера царює на високому Олімпі. Панує вона, як і чоловік її Зевс, над громами й блискавками, за словом її темні дощові хмари вкривають небо, помахом руки здіймає вона грізні бурі.
Прекрасна велика Гера, волоока, лілейнорука, з-під вінця її спадають хвилею чудові кучері, владою і спокійною величчю горять її очі. Боги шанують Геру, шанує її і чоловік, хмарогонець Зевс, і часто радиться з нею. Але нерідкі й сварки між Зевсом і Герою. Часто заперечує Гера Зевсові і сперечається з ним на радах богів. Тоді гнівається громовержець і погрожує своїй дружині карами. Замовкає тоді Гера і стримує гнів. Вона пам’ятає, як катував її Зевс, як скував золотими ланцюгами і повісив між небом та землею, прив'язавши до її ніг два важких ковадла.
Могутня Гера, немає богині, рівної їй владою. Велична, у довгих розкішних шатах, витканих самою Афіною, в колісниці, запряженій двома безсмертними кіньми, зїжджає вона з Олімпу. Вся із срібла колісниця, з чистого золота колеса, а спиці їх виблискують міддю. Чудові пахощі сповнюють землю там, де проїжджає Гера. Все живе схиляється перед нею, великою царицею Олімпу

Іо
Викладено за поемою Овідія "Метаморфози"
Часто зазнає образ Гера від чоловіка свого Зевса. Так було, коли Зевс полюбив прекрасну Іо і, щоб сховати її від дружини своєї Гери, обернув у корову. Але цим громовержець не врятував Іо. Гера побачила білосніжну корову Іо і зажадала від Зевса, щоб він подарував її їй. Зевс не міг відмовити в цьому Гері. Гера ж, заволодівши Іо, віддала її під охорону стоокому Аргусу. Страждала нещасна Іо, нікому не могла вона розповісти про свої страждання; обернена в корову, вона була позбавлена мови. Невсипущий Аргус стеріг Іо, не могла вона сховатися від нього. Зевс бачив її страждання. Покликавши свого сина Гермеса, він звелів йому викрасти Іо.
Швидко примчав Гермес на вершину тієї гори, де стеріг стоокий сторож Іо. Він при-спав своїми розмовами Аргуса. Як тільки склепились його сто очей, вихопив Гермес свій зігнутий меч і одним ударом відтяв Аргусу голову. Іо була визволена. Але й цим Зевс не врятував Іо від гніву Гери. Вона послала дивовижного овода. Своїм жахливим жалом овід гнав з країни в країну збожеволілу від мук нещасну страдницю Іо. Ніде не знаходила вона собі спокою. В шаленому бігу неслася вона все далі й далі, а овід летів за нею, щохвили-ни впинаючи в тіло її своє жало; жало овода пекло Іо, як розпечене залізо. Де тільки не пробігала Іо, в яких тільки країнах не побувала вона! Нарешті, по довгому блуканні, досяг-ла вона в країні скіфів, на крайній півночі, скелі, до якої прикутий був титан Прометей. Він провістив нещасній, що тільки в Єгипті позбудеться вона своїх мук. Помчала далі, гнана оводом, Іо. Багато мук зазнала вона, багато бачила небезпек, перш ніж досягла Єгипту. Там, на берегах благодатного Нілу, Зевс повернув їй її попередній образ, і народився в неї син Епаф. Він був першим царем Єгипту і родоначальником великого покоління героїв, до якого належав і найбільший герой Греції, Геракл.

Аполлон. Народження Аполлона
Бог світла, золоточубий Аполлон, народився на острові Делос. Мати його Латона, гнана гнівом богині Гери, ніде не могла знайти собі притулку. Переслідувана посланим Ге-рою драконом Піфоном, вона блукала по всьому світу і нарешті сховалася на Делосі, що носився в ті часи по хвилях бурхливого моря. Тільки ступила Латона на Делос, як з морської безодні піднялися величезні стовпи і зупинили цей пустинний острів. Він став непохитно на тому самому місці, де стоїть і досі. Навколо Делосу шуміло море. Сумно підносилися скелі Делосу, голі, без найменшої рослинності. Лише чайки морські знаходили притулок на цих скелях і наповнювали їх своїм смутним криком. Та ось народився бог світла Апол-лон, і всюди розлились потоки яскравого світла. Якзолотом, залили вони скелі Делосу. Все навколо зацвіло, заблискотіло: і прибережні скелі, і гора Кінт, і долина, і море. Гучно славили народженого бога богині, які зібралися на Делос, підносячи йому амброзію і нектар. Вся природа навколо раділа разом з богинями.

Боротьба Аполлона з Піфоном і заснування Дельфійського оракула
Юний, світлосяйний Аполлон полинув по блакитному небу з кіфарою в руках, зі срібним луком за плечима; золоті стріли гучно дзвеніли в його сагайдаку. Гордий, тріумфуючий, нісся Аполлон високо над землею, загрожуючи всьому злому, всьому породженому мороком. Він прямував туди, де жив грізний Піфон, який переслідував його матір Латону; він хотів помститися на ньому за все зло, яке той їй заподіяв.
Швидко досягнув Аполлон темної ущелини, Піфонового житла. Навколо височіли скелі, підносячись високо в небо. Морок панував в ущелині. По дну її стрімко нісся, сивий від шумовиння, гірський потік, а над потоком клубочилися тумани. Виповз із свого лігвища жахливий Піфон. Величезне тіло його, вкрите лускою, звивалося поміж скель незчисленними кільцями. Скелі й гори дрижали від ваги його тіла і зрушувались з місця. Лютий Піфон усе спустошував, смерть сіяв він навколо. 3 жахом тікали німфи і все живе. Підвівся Піфон, могутній, розлютований, розкрив свою жахливу пащу і вже готовий був поглинути золоточубого Аполлона. Тоді почувся дзвін тятиви срібного лука; немов іскра, блиснула в повітрі золота стріла, що б'є без промаху, за нею друга, третя; стріли дощем сипалися на Піфона, і він мертвий упав на землю. Гучно залунала тріумфальна переможна пісня (пеан) золоточубого Аполлона, переможця Піфона, і вторили їй золоті струни кіфари бога. Аполлон закопав у землю тіло Піфона там, де стоять священні Дельфи, і заснував він у Дельфах святилище й оракул, щоб провіщати в ньому людям волю батька свого Зевса.
3 високого берега далеко в морі Аполлон побачив корабель крітських моряків. Обернувшись дельфіном, кинувся він у синє море, наздогнав корабель і променистою зіркою злинув з морських хвиль на корму його. Аполлон привів корабель до пристані міста Кріси і через родючу долину повів крітських моряків, граючи на золотій кіфарі, в Дельфи. Він зробив їх першими жерцями свого святилища.

Дафна
Викладено за поемою Овідія "Метаморфози"
I світлий, радісний бог Аполлон зазнає суму, і його спіткало горе. Він зазнав горя незабаром після перемоги над Піфоном. Коли Аполлон, гордий зі своєї перемоги, стояв над убитою його стрілами потворою, він побачив коло себе юного бога кохання Ерота, який натягував золотий лук. Сміючись, сказав Аполлон:
- Навіщо тобі, дитя, така грізна зброя? Залиш краще мені посилати разючі золоті стріли, якими я зараз убив Піфона. Чи тобі рівнятися славою зі мною, стріловержцем? Чи не хочеш ти часом досягти більшої слави, ніж я?
Ображений Ерот гордо відповів Аполлонові:
- Стріли твої, Феб-Аполлон, не знають промаху, всіх разять вони, але моя стріла поразить тебе.
Ерот змахнув своїми золотими крильцями і вмить злетів на високий Парнас. Там вийняв він із сагайдака дві стріли: одну, що ранить серце і викликає кохання, - нею пронизав він серце Аполлона, а другу, що вбиває кохання, пустив він у серце німфи Дафни, дочки річкового бога Пенея.
Зустрів якось прекрасну Дафну Аполлон і покохав її. Але тільки-но побачила Дафна золоточубого Аполлона, як із швидкістю вітру кинулась тікати, адже стріла Ерота, що вбиває кохання, пронизала її серце. Побіг навздогін їй срібнолукий бог
- Стій, прекрасна німфо, - благав Аполлон, - чому біжиш від мене, немов овечка, переслідувана вовком? Немов голубка, яка рятується від орла, тікаєш ти! Адже я не ворог твій! Дивись, ти поранила ноги об гострі колючки тернику. О, почекай, спинись! Адже я
Аполлон, син громовержця Зевса, а не звичайний смертний пастух.
Але все швидше бігла прекрасна Дафна. Мов на крилах, мчить за нею Аполлон. Все ближче він. Ось зараз наздожене! Дафна відчуває його дихання. Сили лишають її. Почала благати Дафна батька свого Пенея:
- Батьку Пенею, допоможи мені! Розступися швидше, земле, і поглинь мене! О, відніміть у мене цей образ, він завдає мені лише страждань!
Тільки сказала вона це, як зараз же заніміли її члени. Кора вкрила її ніжне тіло, во-лосся обернулося в листя, а руки, піднесені до неба, перетворились на віти. Довго сумний стояв Аполлон перед лавром і нарешті промовив:
- Нехай же вінок тільки з твоєї зелені прикрашає мою голову, нехай віднині прикрашатимеш ти своїм листям і мою кіфару, і мій сагайдак! Хай ніколи не в'яне, лавре, твоя зелень! Стій же вічно зеленим!
А лавр тихо шелестів у відповідь Аполлону своїми густими вітами і, немовби на знак згоди, схилив своє зелене верхів'я.

Аполлон в Адмета
Аполлон повинен був очиститись від гріха пролитої крові Піфона. Адже і сам він очищає людей, які вчинили вбивство. Пішов він, за присудом Зевса, у Фессалію до прекрасного і благородного царя Адмета. Там пас він стадо царя і цією службою спокутував свій гріх.
Коли Аполлон грав на пасовищі на очеретяній флейті або на золотій кіфарі, дикі звірі виходили з лісових хащ, зачаровані його грою. Пантери і люті леви мирно ходили серед стада. Олені й сарни збігались на звуки срлейти. Мир і радість панували навкруги. Благоденство вселилось у дім Адмета: ні в кого не було таких плодів, його коні й стада були найкращими на всю Фессалію. Все це дав йому золотосяйний бог. Аполлон допоміг Адметові здобути руку Алкести, дочки царя Іолка Пелія. Батько обіцяв віддати її за дружину лише тому хто спроможеться запрягти в свою колісницю лева і ведмедя. Тоді Аполлон наділив свого улюбленця Адмета непереможною силою, і той виконав це завдання Пелія. Аполлон служив в Адмета вісім років і, відбувши строк своєї спокутної служби, повернувся в Дельсри.
Весну і літо живе Аполлон у Дельфах. Коли ж настає осінь, в’януть квіти і листя на деревах жовкне, коли наближається вже холодна зима, яка вкриває снігом вершину Парнасу, тоді Аполлон на своїй колісниці, запряженій білосніжними лебедями, лине до країни гіпербореїв, де не буває зими, до країни вічної весни. Там живе він цілу зиму. Коли ж знову зазеленіє все у Дельфах, коли під живлющим подихом весни розпукуються квіти і різнобарвним килимом укриють долину Кріси, повертається на лебедях своїх золоточубий Аполлон у Дельфи провіщати людям волю громовержця Зевса. Тоді в Дельфах святкують повернення бога-провісника Аполлона з країни гіпербореїв. Всю весну і літо живе він у Дельфах, відвідує він і батьківщину свою Делос, де він має теж розкішне святилище.

Аполлон і музи
Весною і влітку на схилах лісистого Гелікону, там, де таємничо дзюрчать священні води джерела Пппокрени, і на високому Парнасі, біля чистих вод Кастальського джерела, Аполлон водить танок з дев’ятьма музами. Юні, прекрасні музи, дочки Зевса і Мнемосіни, - повсякчасні супутниці Аполлона. Він керує хором муз і супроводить їх спів грою на своїй золотій кіфарі. Величаво йде Аполлон попереду хору муз, увінчаний лавровим вінком, за ним ідуть усі дев'ять муз: Калліопа - муза епічної поезії, Евтерпа - муза лірики, Ерато - муза пісень про кохання, Мельпомена - муза трагедії, Талія - муза комедії, Терпсіхора - муза танців, Кліо - муза історії, Уранія - муза астрономії і Полігімнія - муза священних гімнів. Урочисто гри-мить хор, і вся природа, немов зачарована, слухає їх божественний спів.
Коли ж Аполлон у супроводі муз з'являється в сонмі богів на світлому Олімпі і лунають звуки його кіфари і спів муз, тоді все замовкає на Олімпі. Забуває Арес про гук кривавих битв, не блискає блискавка в руках хмарогонця Зевса, боги забувають чвари, мир і тиша настають на Олімпі. Навіть орел Зевса опускає свої могутні крила і заплющує свої зіркі очі, не чути його грізного клекоту, він тихо дрімає на жезлі Зевса. У повній тиші урочисто бринять струни кіфари Аполлона. Коли ж Аполлон весело б'є по золотих струнах кіфари, тоді радісний сяючий танок рухається в бенкетному залі богів. Музи, харити, вічно юна Афродіта, Арес з Гермесом - всі беруть участь у веселому танку, а попереду всіх іде велична діва, сестра Аполлона, прекрасна Артеміда. Залиті потоками золотого світла, танцюють юні боги під звуки кіфари Аполлона.

Сини Алоея
Грізний далекоразячий Аполлон у своєму гніві, і не знають тоді пощади його золоті стріли. Багатьох уразили вони. Від них загинули горді своєю силою сини Алоея, От і Ефіальт, які не хотіли нікому коритись. Вже в ранньому дитинстві славилися вони своїм величезним зростом, своєю силою і хоробрістю, що не знали перепон. Ще юнаками От і Ефіальт почали погрожувати богам-олімпійцям.
- О, дайте нам тільки змужніти, дайте тільки дійти повної міри нашої надприродної сили. Ми згромадимо тоді одну на одну гори Олімп, Пеліон і Оссу і зійдемо по них на небо. Ми викрадемо тоді у вас, олімпійці, Геру і Артеміду
Так, як колись титани, погрожували олімпійцям непокірні сини Алоея. Вони здійснили б свою погрозу. Адже скували вони ланцюгами грізного бога війни Ареса; повних тридцять місяців мучився він у мідній в'язниці. Довго б ще мучився ненаситний битвами Арес у полоні, коли б не викрав його, знесиленого, спритний Гермес. Могутні були От і Ефіальт. Аполлон не стерпів їхніх погроз. Напнув далекоразячий бог свій срібний лук; немов іскри полум’я, блиснули в повітрі його золоті стріли, і впали пронизані стрілами От і Ефіальт.

Учень

Лютик Христина Віталіївна

Брусенківський ЗНЗ І-ІІ ступенів
с. Брусенки, Кіцманський район

20.09.2014 - 18:38

ВОВК ПІД ВІКНОМ.
НАРОДНА БАЙКА

Голодний вовк шукав собі здобичі. Забрів у село, куди не поткнеться — скрізь ворота заперті і собаки дуже злі. Вовк із досади відійшов до крайньої хати, став біля вікна і слуха. На цю пору в хаті дитина репетувала і вередувала. Мати сиділа біля неї, забавляла її. Скільки вона не панькалася з нею, нічого не могла заподіяти, дитина не переставала плакать. Баба тоді почала дитину лякать, щоб вона од страху утихомирилась:
— Цить, не плач, а то зараз оддам вовкові. Зараз замовчи! Вовк, возьми Гришу, іди, на, возьми його!
Вовк зрадів, уже налагодивсь був їсти дитину, думав, що баба подасть йому у вікно. Дитина злякалась, замовкла, тільки зрідка схлипувала, а баба почала його утішать:
— Гриша — умничок, він не буде плакать, я його не оддам вовкові. Ми вовка прогоним. Іди геть, вовк! Гриша плакать не буде. Іч який, він хоче Гришу з'їсти. Тікай, вовк, од нас, а то як візьму кочергу, так всю голову розчавлю!
Вовк злякавсь, побіг од хати і дума собі:
— Нема тепер в світі правди: кажуть, що люди розумні, а ніколи не роблять того, що кажуть. Кажуть одно, а роблять навпаки.

ВОВКОВЕ ЩАСТЯ.
НАРОДНА БАЙКА

Ішов вовк із лисом, і каже лис до вовка:
— Ти, куме, будеш ниньки мати якесь щастя, бо на тебе сонце пригріло!
Та й потім лис пішов собі в один бік, а вовк — у другий. Але вовк собі тоті слова добре запам'ятав.
Вовк іде-іде — надибає кусень солонини. Але гадає собі так:
— Я буду ще мати щастя, то нащо мені та солонина? Я собі щось ліпшого ще знайду!
Та й лишив солонину та й пішов.
Іде далі — пасеться кобила з лошам. Прийшов вовк до неї та й каже:
— Я твоє лоша з'їм!
Але кобила каже до нього так:
— Як моє копито прочитаєш, що там написано, то тоді дам лоша!
Та й поставила йому копито, аби читав, та й ударила його по зубах, аж він упав.
Тоді зібрався вовк та й пішов далі — питати щастя. Іде-іде, а там пасеться свиня з пацятами. Він каже:
— Я твоє паця з'їм!
А свиня каже:
— Та як будеш їсти, коли воно дуже брудне? Я, — каже, — піду та його умию та й ще хріну до того принесу, то тоді його з'їси!
Вовк сів та й чекає, але свиня не верталася: не міг її дочекатися та й пішов. Іде — пасуться барани. Він прийшов до них і каже:
— Я одного з вас з'їм!
Але барани кажуть так:
— Добре, вже одного з'їси, але ще перше ходи з нами, бо ми маємо одного небіжчика ховати, то нам будеш за дяка співати!
Вовкові то сподобалося, і він пішов із баранами у село. І тоді усівся на горбочку та як завив, то люди повибігали з псами, як зачали вовка бити... Ледве втік.

ВОЛИ І ЦАП.
НАРОДНА БАЙКА
Був чоловік, мав пару волів і дуже ними тяжко робив. Аж одного разу прийшли вони додому, дуже тяжко напрацювалися і зачали говорити один до одного, що тяжке орання мали, дуже змучилися. А цап то почув і каже:
— Які ви дурні... Я, бувши вами, зараз би зробився слабий, і газда не піде одним биком орати.
Газда стояв під стайнею і то все слухав, що вони говорили, тому вже знав наперед, що вони гадають робити. На другий день рано приходить до стайні, а бик один лежить уже, сумує, бо слабий. Газда не дає йому їсти, бо каже, що слабий їсти не хоче. Тому здоровому дав їсти, погодував і пішов ним орати разом із цапом; а як відходив рано з дому, то казав жінці, щоб їсти волові не дала, а ні води. І так бик лежав цілий день голоден і без води за те, що зробився слабим.
Той віл, що пішов орати, був дуже злий на цапа, бо йому зле було з ним орати, а цей був злий на цапа, що стояв голоден і цілий день нічого не їв. То ввечері, як посходилися, мало цапа не забили з тої злості, що їх так зле вирадив, бо вони хоч були помучені, ліпше було обом робити.

В'ЮН І ЩУКА.
НАРОДНА БАЙКА

Колись щука застукала в'юна у тім куточку, що не було куди йому втікати. Ото він бачить це горе та й каже:
— Чи ви, паніматко, сповідались? Вона каже:
— Ні.
Тоді він каже їй:
— Ідіть же, я вас висповідаю, а тоді мене і з'їсте.
Вона його питає:
— А де ж ти мене висповідаєш?
Він каже:
— Тут і церковця є.
Ото вона послухала його та й ідуть удвох до тої церковці. Він її привів до ятеря та й каже:
— Ідіть за мною.
Вона улізла в ятір та вже й не вилізе, в'юнові ж сімнадцятеро дверей у тім ятері, то він зараз і виліз, тоді бігає кругом ятеря та й каже їй:
— Сиди, святоша, поки прийде рибалка-міхоноша.

ЖАБА БОЯЗКІША ВІД ЗАЙЦЯ.
НАРОДНА БАЙКА

Вийшов заєць із нори і подався добувать собі харч. Пробіг трохи, дивиться, біжить до його вовк. Заєць понатужився, як припустив, насилу утік од вовка. Зупинився, озирнувся — немає нікого; заєць тоді почав щипать травку.
Не довелося біднязі десять разів ущипнути трави, дивиться, підкрадається до нього лисиця. Заєць знову пустився тікати без оглядки. Біг-біг, поки втік од лисиці. Сів у бур'яні, прищулив вуха і лежить, важко дихає.
Не встиг іще гаразд опам'ятатися, чує, в бур'яні щось зашелестіло. Заєць знову кинувся тікати. Вибіг на чисту поляну, озирнувся навкруги — нема нічого. Він тоді з жалю і досади почав плакати і причитувать: "Навіщо я такий нещасний вродився? Всі мене зобіжають, всіх я боюсь, од всіх тікаю, не маю спокою і на одну хвилину. Хоч би одна яка-небудь звірина боялась мене, і то б не так було досадно. Піду я до річки та утоплюсь: як так жить, так краще душу свою загубить".
Побіг заєць до річки топитись, добіг до берега, а там сиділа жаба, злякалася зайця — бульк у воду. Заєць зупинився: "Е, стій, є на світі такі, котрі мене бояться і то живуть, а чого ж мені не жить?" Повернувся заєць додому.

ЖАБА І ВІЛ.
НАРОДНА БАЙКА
Молода жаба, побачивши на луках вола, забажала з ним зрівнятися. Дулася-дулася, а далі пита:
— Ану гляньте, сестриці, чи набагато побільшала я?
Стара жаба глянула і каже:
— Годі тобі дарма надиматься, чого дурієш, все одно тобі з ним не порівнятися. Трудно мужичкові графом зробиться, а іще трудніш бідному з багатим судиться. Так само і тобі ніколи не буть такою завбільшки, як віл.
Молода жаба старої не послухалася, дулась, поки з натуги тріснула і ноги виправила. Стара жаба тоді й каже молодим:
— Оце вам, дітки, наука, щоб не ходили до вітру без дрюка. Ніколи не силуйтесь перемогти сильнішого себе або зробиться тим, чого нам досягнуть не можна.

ЖУРАВЕЛЬ І ЛИСИЦЯ.
НАРОДНА БАЙКА

На болоті в очереті на купині1 жив журавель; там же, трохи оддалі, жила лисиця. Вони щодня зустрічались, їм не раз доводилось вести між собою розмову про своє життя. Разів зо два ходили в куми до дрохви. Одного разу лисиця попрохала журавля до себе в гості.
— Приходь, куме, до мене в гості, а то ми з тобою уже давно познайомились, а досі одне в одного не були в домі.
— Добре, кумасю, сьогодні зайду.
Лисиця побігла додому, наварила молочної каші з манної крупи, розмастила її по тарілці і дожидає гостя. Прийшов журавель, лисиця заходилась його угощать:
— Їж, їж, куме, не соромся, будь як дома.
Журавель нахилив голову до тарілки, довбав-довбав носом по тарілці, нічого не зачепив, у рот і одної крихітки не попало. А лисиця не дрімала, швиденько язиком лизь-лизь і жваво спорожнила тарілку. Потім каже журавлеві:
— Не гнівайся, куме, більше вгощати нічим, чим багата, тим і рада...
Журавель дуже розгнівався на лисицю за її безсовісну хитрість, а нічого на це не сказав, тільки подумав: "Стривай, я тебе угощу іще не так, будеш довго згадувати кума!"
Журавель, ідучи од лисиці, в свою чергу запросив її до себе на обід:
— Приходь же й ти, кумасю, до мене завтра, я приготую смачний обід.
— Добре, добре, прийду.
Журавель добув кубушку з вузеньким горлом і глечик з широким горлом. В кубушку наклав рисової каші з маслом, а в глечик укинув мишу і стояв, дожидав гостю. Дивиться — мчить лисиця. Він низько поклонився і каже:
— Милості просю, кумасю, сідай обідать, у мене обід із двох страв.
Почали вони обідать: журавель раз по раз устромляв голову в кубушку і на весь рот ковтав кашу. А лисиця вертілася біля кубушки, хвостом виляла та тільки облизувалась, а каші дістать не могла. То понюха, то лизне край горла кубушки, то пильно дивиться всередину, а голову ніяк не можна було просунуть. Лисиця баче, що журавель уже доїда кашу, одійшла од кубушки і приступила до глечика. Побачивши в глечику мишу, сказала:
— Ти, куме, доїдай кашу, а я приймуся за друге, аби швидше.
Лисиця кинулась до глечика і насилу всунула в нього свою голову, саме в горлі дуже туго йшла. Просунувши в горло голову, лисиця почала клацать зубами, ловила мишу, мотала головою, поки миша попала їй в рот; вона схрупала мишу і почала пригадувать, як їй звільнити свою голову. Журавель доїв кашу і каже:
— Не гнівайся, кумасю, угощать більше нічим, чим багат, тим і рад.
Лисиці стидно стало, що вона через свою жадобу влізла в глечик із головою і ніяк не може висунуть звідти голову, побрела од журавля разом із глечиком. Лисиця заблудила з дороги і поплелась куди попало; наткнулася вона на пастухів. Пастухи похватали кийки, оточили лисицю і почали її буздикать1 ; вона куди не поткнеться, все на кийок наткнеться. Пастухи добре таки їй ребра напарили, хотіли до смерті вколотить, та один хлопець навмисне ударив кийком по глечикові і розбив його. Лисиці тоді видно стало, куди тікать, шмигнула од пастухів і помчала що є духу, аж курява вставала. З того часу дружба між журавлем і лисицею розсохлась.

ЖУРАВЕЛЬ ТА ЧАПЛЯ.
НАРОДНА БАЙКА

Жили собі на болоті журавель і чапля. Скучно було журавлю самому жити, а не стало йому пари, щоб оженитися з своєю партією, з журавлихою, і пішов до чаплі посватати її, щоб з нею оженитися. А вона його зганьбила, як прийшов:
— В тебе одіж коротка, ноги дуже довгі, кормити мене не будеш мати чим, іди геть, ти з довгою шиєю!
І журавель пішов присоромлений до свого дому.
По тім сватанню розгадалася чапля:
— Скучно мені буде самій жити. Ось піду та й посватаюся з журавлем.
І приходить, і перепрошує журавля:
— Візьми мене за жінку.
А він їй відповідає:
— Іди геть, ти недорослого роду та недоброго. Було б іти тоді, як я тебе сватав, а тепер — за двері!
І пішла чапля з плачем і зо встидом до свого дому.
А потім розгадав собі журавель: "Шкода, чом не взяв чаплю в жону. Піду ще раз". І приходить до неї, і перепрошує її:
— Чапле, піди за мене заміж.
А чапля йому відповіла:
— Геть із моєї хати. Було б мене тоді брати, як я приходила до твоєї хати!
І так вони до нинішнього дня ходять і сватають себе, але не можуть поженитися.

КІНСЬКА СИЛА.
НАРОДНА БАЙКА
Був газда і мав дуже худого коня. Доки кінь був молодий, то робив, а як постарівся, газда узяв та й нагнав. Іде той кінь лісом, та й здибав лева. Лев каже до коня:
— А ну поборімся.
Кінь каже:
— Знаєш що? Ходім до скелі та й там поборемося.
Прийшли вони до скелі. Кінь був підкований, як ударить копитами в скелю — аж іскри осипалися. Тоді каже до лева:
— А ну, чи ти так годен?
Лев як ударив лапами, аж скеля стряслася, але іскри не сипалися так, як від коня. Тоді лев відійшов за кілька корчів, здибав вовка та й каже до нього:
— Видиш, брате, тут є такий звір, що як ударить копитами у скалу, аж іскри посипляться.
— Я таких їм, — каже вовк.
Але вовк не видів коня, бо був менший, а лев видів, бо був більший. Тоді лев каже до вовка:
— А ну я тебе підійму та будеш видіти.
Лев узяв вовка в лапи, підійняв його, але так стис, що й задушив. Тогді лев вовка питається:
— А що, видиш?
Вовк навіть не відгукується. Поклав його лев на землю, дивиться, а він небіжчик. Тоді лев каже:
— Видиш, який ти дурний, ще і не видів, та вже умер, а якби ти вздрів, що би було?

КІНЬ І ОСЕЛ.
НАРОДНА БАЙКА
Кінь і осел зустрілись на вузенькому мостику. Кінь каже ослові:
— Дай мені дорогу!
А осел уперся, ні з місця, і каже:
— Дай ти мені дорогу, я достойніший од тебе.
— Замовчи, нікчемо, — гордовито промовив кінь, — іще й ти здумав собою величатися! Дурнішого за осла в світі немає. Не дарма у людей поговірка склалась: "Дурний, як осел!" А кінь — розумна істота: я чоловікові приношу велику користь. Коней вчать нарівні з солдатами, і вони все дочиста розуміють, а ти що — дурний, як пробка.
— А ти хоч і розумний, зате богу противний, — каже осел, — ти такий ненажерний, що тобі корму ніколи не настачиш. Коли ховавсь Ісус Христос в яслах від розбійників, так ти все сіно пожер, йому нічим було прикриться і тебе за се бог прокляв, а я хоч і дурний, зате угодний богу. На мені божа мати їхала у Єрусалим, а ти що... Кінь має ослові уступать і повинуваться.
Ото вони сперечалися, сперечалися, один одному дороги не давали. А далі кінь із гордості кинувсь напролом, щоб збити осла з мосту, а самому пройти. Осел теж подався уперед, — і обидва полетіли у воду. Бовтаються в рівчаку і ніяк не можуть вилізти.
На той час біг по місточку собака, розпитав, з якої причини вони попадали, і сказав їм:
— Обидва ви дурні, гордість і тупість — між собою брати. Якби один з вас був учтивий, дав би іншому дорогу, то все було б по-доброму.

КІНЬ І СОБАКА.
НАРОДНА БАЙКА
Кінь стояв біля ясел, жував сіно, а собака неподалік од нього лежав в з'їдах. Мимо двору ішли парубки і співали пісні. Собака підхопивсь, миттю кинувся до воріт і почав гавкать. Гавкав він, поки парубки відійшли далеко, потім повернувся на своє місце.
Кінь каже:
— Чого ти микаєшся по двору? Дарма тільки язик свій чухаєш об зуби. Чи тобі набридло лежать? Мабуть, боки перележав?
— Еге! Ти думаєш, як ти, нічого не робиш, тільки харч переводиш, безперестану жуєш, а я і хвилини без діла не побуду. Я нікого не промину, хазяйське добро бережу, за всім доглядаю, щоб не взяв хто чого. Я хазяїнові потрібніший, ніж ти.
А кінь каже:
— Хазяїн без собаки проживе, а без коня здохне з голоду. Я йому орю, бороню, снопи вожу, з лісу дрова.
— Велике діло орати та боронити, а ти спробуй день і ніч не спати, як я; мені випада бігати то в один, то в другий кінець двора, за всім хазяйським добром приглядаю і всіх од свого двора одганяю. Якби не я, так все б хазяйство розволокли.
А кінь каже:
— Та кого ж ти бережеш, як не мене? Якби у дворі коня не було, так хазяїн і собаки б не держав.
Собака побачив хазяїна, спитав:
— Скажи, будь ласкавий, хто з нас потрібніший тобі: кінь чи я?
Хазяїн, щоб не обідить одного й другого, сказав:
— Хто мені не потрібен, того я не держу, а кого я держу, ті для мене всі однакові. Ваше діло сповнять своє по совісті і жить між собою мирно.
З того часу кінь і собака припинили хвастаться собою. А собака так задружив із конем, що без нього не міг жить. Як чоловік поїде куди в поле або на базар, і собака за возом вчепиться. Та так звик за возом бігать, що тепер уже й за саньми не втерпе.

ЛЕБІДЬ, ЩУКА ТА РАК.
НАРОДНА БАЙКА
Плавав лебідь на воді понад берегом, зігнувши шию, дивився у воду. Пливла мимо нього щука, зупинилась і питає:
— Скажи, будь ласкавий, де ти буваєш, коли річка замерзає?
— А навіщо тобі знати?
— Та я хотіла на зиму куди-небудь утекти, а то під льодом доводиться задихатися без свіжого повітря.
— Я на зиму лечу звідси в теплий край та й живу там до весни.
Візьми і мене з собою! — сказала щука.
— А чого ж, про мене, — все одно, хочеш — так подамось разом, веселіше буде.
Почув їхню розмову рак і каже:
— Візьміть і мене!
— Ну так що ж, — одправляйся і ти з нами, гуртом веселіше буде, діждемо осені, я вам тоді скажу, коли летіти.
Лебідь, бач, думав, що як вони плавають у воді, то вміють і літати у повітрі.
Минуло літо, настала осінь, лебідь і каже:
— Ну, пора летіти у вирій, збирайтеся на завтра, після обіду рушимо в дорогу.
Щука сказала ракові. Рак подумав і каже:
— А як же ми, сестро, будемо на сухопутті жити без їжі? Давай візьмемо з собою на дорогу харчів, щоб нам вистачило до теплого краю.
— А як же ми візьмем? — спитала щука.
— Та давай ми навантажимо харчами візок, впряжемось у нього і подамося. Запросимо і лебедя за компанію, він нам поможе, втрьох потягнем за собою харчі.
Рак і щука добули воза, насукали з трави посторонків і чекають лебедя. На другий день прилетів лебідь і каже:
— Ну, ви тут готові? А то я вже лечу!
— Готові, готові, тільки ти, будь ласкавий, поможи нам віз везти; давай ми всі троє впряжемось і подамося.
— Добре, чіпляйте посторонки мені за ногу.
Рак прив'язав лебедя за ногу. Свого посторонка взяв у клешні, а щука за третього учепилася зубами.
— Ну, разом! Рушай!
Рак шарпнув назад, хвостиком замелькав, щука стрілою розігналась у воду, на глиб, а лебідь, замахавши крилами, рвонув угору; обірвались усі посторонки, не дали возові ходу. Хто з них був винен, а хто прав, цього ніхто не знав і судити їх ніхто не став. Тільки жаби добре насміялись і не мало дивувались, чого рак і щука не за своє діло взялись.

ЛЕВ І КОМАРИ.
НАРОДНА БАЙКА
Одного разу лев, лежачи під кущем, позіхнув, потягся разів два і каже сам собі: "Спасибі богу, що я такий дужий вдався, нікого на світі не боюсь! Не так, як он ті нікчемні комари: всякий його роздушить, і вони всіх бояться". Комарам досадно стало, що він їх зневажає. Один із них каже: "Не думай, що ти здоровань, то тебе ніхто не подужає. Ми хоч і малі, а як захочемо, то іще тобі носа втрем".
Лев сердито гаркнув: "Мовчи, сволото! Чиє б гарчало, а твоє б краще мовчало. Я вас однією лапою всіх подавлю". Старший комар каже: "А ну, братці, візьміться за його, буде тямить до нових віників, як глузувати з нашого брата!"
Як сипонули комари на лева, як почали його жалити! Він уже і хвостом махав, і лапами то одною, то другою по землі бив, і всіма одразу лапами дриґав, і зубами клацав, а їх не зменшувалось, як з мішка сипалися на лева. Уже він і підстрибував сажнів на п'ять угору, і навкруги куща бігав, а комари кусали.
Лев бачить, що з комарами трудно справиться, почав прохати їх: "Будьте ласкаві, припиніть, одчепіться од мене. Я з вами пожартував, а ви думаєте, що я справді з вас глузую. Змилуйтеся, ради бога..."
Комари залишили лева, піднялися вгору стовпом і кажуть: "Не хвалися, брате розумом, не хвалися силою..."

ЛЕВ І МИШЕНЯ.
НАРОДНА БАЙКА
Лев після обіду ліг у холодочку відпочивати. Тільки гарно задрімав, а мишеня вилізло з своєї нори і побігло навпрямець через лева. Лев спросоння думав, що його хто-небудь ловить, тоді і каже:
— Як ти сміло мене турбувати? Ти знаєш, хто я? Та я тебе тут роздавлю так, що твого й пороху не зостанеться!
— Пане, — жалібно запищало мишеня, — будь ласкавий, помилуй мене, нещасного...Не души мене, я тобі колись у пригоді стану.
Лев засміявся, йому дуже чудно стало, що мишеня таку нісенітницю варнякає. А далі каже:
— Ну, іди своєю дорогою; побачу, як ти мені в пригоді станеш... Тільки гляди, більше не одважуйся старших від себе турбувати.
Мишеня швиденько побігло від лева і сховалося в бур'яні; дуже раде було, що не попалося в лапи.
Не минуло й тижня після того, як лев гомонів на мишеня і сварився, мав задушити його. Попався бідолаха і сам у біду. Вночі гуляв по лісу і трапив у тенети. Скільки не пручався, не міг викрутитись; що дужче тріпавсь, усе більше і більше вплутувався. Мишеня побачило, що лев у біді й ніяк не може вирватись, прибігло до нього і почало гризти тенета. Не минуло й півгодини, як тенета були переточені. Лев випростався, подякував мишеняті і подався подалі від того місця.

ЛИС І ЦАП У ЯМІ.
НАРОДНА БАЙКА
Голодна лисиця бігла понад лісом, задерши пику вгору, приглядалась до ворон, заґавилась і полетіла в яму. Яма була глибока, схоже, викопана мисливцем, щоб зловить якого-небудь звірюку. Лисиця цілий день гибіла в ямі голодна, силкувалася виплигнуть і ніяк не могла вибратися звідти. Уже пізно так, як у полудню пору, де не взявся козел, ішов до лісу, задерши голову; хвостиком вертів, борідкою потрухував, головою покивував.
Побачила лисиця козла, почала його улещать:
— Ей, земляче. Чого ти там по жарі тиняєшся? Іди до мене в холодочок.
— Не хочу, там сиро, я краще піду в ліс, там може собі водиці надибаю, а то душа горить, пити хочеться.
— Ех ти, дурню кудлатий, де ж ти там води знайдеш? Та навіщо й шукать, коли ось у мене під ногами є чиста холодна вода. Стрибай до мене, тут прохолодно, не душно, свіжа водиця і умирать не треба, а ти там печешся на сонці, потієш, нудьгуєш.
Козел послухався, стрибнув до лисиці в яму, аж бризки полетіли на всі боки. Лисицю мало не задушив. А вона йому:
— Тихше, бородатий дурню, ти всю мене обдав грязюкою!
А сама тим часом, не довго думавши, стрибнула козлові на спину, а зі спини і вистрибнула з ями. А козел зостався в ямі і був там за того ще два дні, поки не натрапили на нього пастухи і витягли звідти на віжках.

ЛИСИЦЯ І ТЕТЕРУК.
НАРОДНА БАЙКА
Голодна лисиця цілий день никала по кущах, мусила роздобуть собі якої-небудь їжі. Оснувала всі кущі, нічого не надибала. Бігла вона мимо високого дерева, почула, що між густих гілок щось зашелестіло. Вона задерла вгору морду і побачила на дереві тетерука. Довго лисиця на його поглядала, все хвостом виляла і раз по раз облизувалась. Та тільки біда, що високо він сидів, не можна було до його добратись. Лисиця зараз же пригадала хитрощі. Задерла вгору голову і каже:
— Терентій! Я в столиці була, у вашого царя указ добула.
— А що ж там у йому написано? — спитав тетерук.
— Там написано, щоб вам, тетерукам, не стрибать по деревах, а гулять по зелених лугах.
Тільки вона це проказала, чує неподалеку од лісу собака гавка. Вона спитала тетерука:
— А що тобі, Терентій, видно з дерева, хто до нас іде? — Та то мужик.
— А іще хто за ним біжить?
— Лоша.
— А як воно хвіст держить?
— Крючком.
— Ага! Ну, прощай, а то мені ніколи, треба до вечора всім птицям прочитать указ!
Побігла лисиця далі.

ЛІТО І ЗИМА.
НАРОДНА БАЙКА
Казала зима літові:
— Ти не хазяйка, а розтаскуха.
— Як, — каже літо, — я не хазяйка: що у мене усе є — як хліб, як і що друге?
— А так, не хазяйка, — каже зима, — що у тебе той на дворі ночує, той на степу, а я усіх як ніч — так у хату і зберу.

МИШ І ЖАБА.
НАРОДНА БАЙКА

Жили раз миш і жаба. Вони були собі щирими приятелями. Раз каже жаба:
— Нині буде весілля на тамтому боці ставу. Підемо туди.
Миш налякалася та тихцем сказала, що вона не вміє плавати.
— Е, це дурниця! — відповіла їй жаба.— Я зав'яжу тобі мотузок довкола шиї та перетягну тебе через воду. Лише не бійся!
Миш повірила жабі та дала все з собою зробити. Так-то зачали вони мандрівку. Та коли знаходилися посеред ставу, налетів туди великий птах. Схопив миш і проковтнув її. Потім побачив жабу, що звисала на шнурку. Схопив і жабу та з'їв і її. Жаба мала ще настільки часу, щоб з плачем сказати голосно:
— Ах, коби-то я була не зав'язала моїй приятельці мотузка на шию.
Отже, нехай ніхто не дозволить зав'язувати собі шнурок на шию. Хоч би це хотів зробити навіть найліпший приятель і навіть у найкращім намірі!..

МИША, ЖАБА І КАНЯ.
НАРОДНА БАЙКА
Близенько коло поточка виточила миша ямку і зносила там собі зерно на зиму. Коли раз віддалилася з дірки на стерню, щоби який колос ко ямі притягнути, вилізла жаба з потока, вигрілася на березі та й шусть до мишачої норки!
Прибігає миша і... застає нову газдиню!..
— А ти що тут робиш? То моя яма!
— Ні, то моя,— відповідає жаба.
Зачали ся сварити, а потому від сварки прийшли і до бійки. Виволоклися наверх з ями. Одна пищить, а друга квакає.
Увидівши каня (*) з дерева, як то вони б'ються, причалапала аж до них, а коли вони навіть не спостерегли її, зловила та й ликнула обі.
Як ся двоє сваряться і процесують (**), так третій потішиться їх маєтком (***).

* Каня— рід шуліки, коршака.
** Процесувати — судитися.
*** Маєтки — тут: майно, власність.

МУРАШКА І ГОЛУБ.
НАРОДНА БАЙКА

Одна мурашка лазила по двору, нишпорила собі здобичі. Посеред двору стояла полив'яна ринка з водою. В тій ринці стирчала соломинка; один кінець доторкався води, а другий виходив з ринки; мурашка спустилась по тій соломині до води і почала смоктати з неї потрібну для неї гущу. Де не взявся вітер, подув і звалив ту соломину в ринку. Мурашка впала в воду і почала тонути, а далі вчепилася за соломинку і держалася за неї. Намокла вся як хлюща і змерзла добре; якби ще хвилин зо три, мурашка б загинула. Де не взявся на її щастя голуб, підійшов до ринки воду пити. Мурашка почала його прохати:
— Будь ласкавий, заборони мене од смерті, я тобі колись у пригоді стану.
Голуб засміявся і подумав: "Чим вона може мені оддячить, така нікчемна комашка?" Проте голуб схопив ту соломинку в носик і кинув на землю. Мурашка обсохла, вигрілася на сонці і подалась до своєї домівки.
Через тиждень чи через два — довелося голубові полетіти до сусіда на тік пошукать там зерна. Голуб ходив по току, задерши вгору голову, не помічав, що перед ним стирчить сильце. Якраз на ту пору бігала по току мурашка, побачила, що голуб підходе до сильця, мерщій побігла до нього і вжалила його в ногу. Голуб нахилив голову вниз подивитись, хто його жигнув, і побачив, що у нього перед самим носом стирчать петельки сильця. Він тоді мерщій задки, задки, знявсь і полетів додому. Тут він згадав, як урятував мурашку од смерті і як мурашка обіцяла стати йому в нагоді і стала. З того часу голуб із великою охотою допомагав у нужді всім.

НЕ ВПУСТИ РАКА З РОТА.
НАРОДНА БАЙКА
Летіла ворона понад морем, дивиться — лізе рак. Вона хап його та й понесла через лиман у ліс, щоб, сівши де-небудь на гіллі, гарненько поснідати. Бачить рак, що приходиться пропадати, та й каже вороні:
— Ей, вороно, вороно, знав я твого батька і твою матір: славні люди були!
— Угу! — каже ворона, не роззявляючи рота.
— І братів, і сестер твоїх знав,— каже рак,— що за добрі люди були!
— Угу! — гугнить ворона, а рака кріпенько держить.
— Та все хоч і гарні люди,— каже рак,— а тобі не рівня. Мені здається, що й на світі нема розумнішої над тебе!
— Еге! — крикнула ворона на весь рот і впустила рака в море.
От тим-то, як кого одурять хвалою або улесливою річчю, то люди кажуть:
— Упустив рака з рота.
А як кого остерігають, то кажуть:
— Гляди, не впусти рака з рота.

НЕВЧАСНИЙ ЖАЛЬ.
НАРОДНА БАЙКА
Чоловік їхав з ярмарку на двох підводах. Осел віз пшеницю, а кінь віз деякі дрібні покупки і чоловіка. Осел не довіз і наполовину дороги, почав приставати; непосильною йому була така поклажа. Осел каже коневі:
— Будь ласкавий, підсоби мені, а то я підірвуся і здохну!
Кінь не звернув уваги на осла, з досадою промовив:
— А мені що до того, що ти здохнеш? Туди тобі й дорога!
Проїхали вони з півверстви, осел затинявсь і впав. Чоловік кинувся до осла, а з нього уже й дух вийшов. Чоловік тоді взяв ніж, обідрав осла, шкуру поклав на віз. Потім упріг коня в той віз, який був із дрібною покупкою. Кінь із великою натугою тяг ті два вози. Тут-то він схаменувся:
— Ех, було б підсобить ослові, не довелось би мені таку важку поклажу тягти! То б ми вдвох везли все, а тепер я один за двох везу та ще й ослову шкуру на додаток!

ОРЕЛ І ЛИС.
НАРОДНА БАЙКА
Зійшовся орел з лисом та й розговорилися. Лис каже:
— Тобі добре, ти все бачиш, бо високо літаєш!
А орел каже:
— А я тебе навчу літати.
Взяв лиса в лапи та й злетів із ним. Літає-літає, а як злетів дуже високо, каже до лиса:
— А що, чи вже привчився?
— Та вже привчився.
— Ну, — каже, — якщо вже привчився, то хочу тебе пустити, аби сам летів!
А лис, як той його пустив, летів просто та й упав на землю. Орел звідти й питає:
— А як було летіти?
А лис каже:
— Та летіти легко, але сідати тяжко!

ПІДДУРЕНИЙ ВОВК.
НАРОДНА БАЙКА
Одного разу вовк надибав у лісі барана. Баран був дуже худий, і вовк дуже мучився коло нього, не міг шкіри здерти. Аж надійшла лисиця та й каже:
— Ото дурень із тебе, вовче, так мучишся коло барана такого зав'ялого; та там у долині свиняче м'ясо — ади, я їла, аж лишила і прийшла тобі сказати.
А була дуже голодна.
Вовк послухав лисиці, сходив цілу долину, але м'яса ніґде не було й видко. Приходить він на те місце — нічого немає, лише роги — лисиця з своїм братчиком барана з'їли. Мусів вовк голоден бути. І вже ніколи не слухав зрадників.

ПРО СОНЦЕ, МОРОЗ І ВІТЕР.
НАРОДНА БАЙКА
Ішли сонце, мороз і вітер степовою дорогою усі три і зустрічають чоловіка.
— Здрастуй!
— Здрастуйте!
Поздоровкались і пішли, ті собі, а той собі: пройшли вони з гони і роздумались тоді: той чоловік сказав здрастуйте — усім чи, може, одному? Повернулися, наздогнали того чоловіка:
— Кому, чоловіче, ти казав здрастуйте — чи одному, чи на усіх?
— Ні, — каже, — одному я казав.
— Котрому ж ти казав?
— Оцьому, — каже, — губатому я казав здрастуйте.
Обернулись і йдуть собі назад, сонце й каже: — Я його попечу!
А мороз каже:
— Я його заморожу.
А вітер каже:
— Ти не спечеш, а ти не зморозиш, бо як ти будеш пекти, то я буду холодний вітер віять; а як ти, морозе, будеш морозить, то я притихну, і він не змерзне.

СВИНЯ І КІБЕЦЬ.
НАРОДНА БАЙКА
Свиня восени забрела в ліс. Там вона натрапила на жолуді й почала трощити. Налопалась по саме нікуди, іще б жерла, та вже в пельку не лізло. Вона тоді звалилась на бік і заснула там же під дубом. Як тільки виспалася, знічев'я почала рилом рити землю біля дуба, попідривала всі корінці. На дубі на той час сидів кібець; побачивши невчтивість свині, сказав їй:
— Безтолкова ти тварино, що ти робиш, навіщо псуєш корінці дуба? Він же може захиріти і засохне.
— А що мені до того, нехай сохне, я не жалію, мені потрібні тільки жолуді, бо од них я жирію.
— Дурна ти скотина, не дарма тебе свинею величають: ти роззуй очі, підніми вгору пику і побачиш, що жолуді на дубі ростуть. Як він засохне, так і жолудів тобі не буде. Пам'ятай, що дуб тебе годує, а не ти його. Ти того й не тямиш, що без дуба з голоду здохнеш.
Свиня засоромилася, потинялась додому.

ТАК СВІТ ПЛАТИТЬ.
НАРОДНА БАЙКА
Була змія; зайшла під великий камінь, а камінь осівся і привалив її так, що вона звідти ніяким способом не могла вийти. Ішов стрілець на полювання, сів на той камінь відпочивати, і вчув, що під каменем щось говорить:
— Хто би мене звідси випустив, то би велику нагороду дістав.
Він мав сокиру, пішов, утяв дерево, підважив той камінь, а під каменем змія велика, з котрої мала робиться язя1 , він її випустив звідти та й гадав собі, що вона справить його на які гроші, як то давно звикли, що опришки ховали. Зачав казати:
— Що ти мені за нагороду даси, що я тебе звідси випустив, що ти тут не вгибла?
А вона каже:
— Я тобі таку нагороду дам, що маю тебе з'їсти!
А він каже:
— То так світ платить; кому ти не даси загинути, той тобі не дасть на світі жити. Та жди, — каже, — тут лиш ти та я; та ще є звірина, будемо її кликати, аби нам робила право.
Закликали вовка, розказали, як було; вовк сказав:
— Так світ платить: кому ти не даси загинути, той тобі не дасть на світі жити.
Кликали ведведя, теж так сказав; кликали більш звірини, теж так казали. А закликали лиса; як прийшов лис, казав до нього стиха:
— Коби мені дав курку, я би тебе оборонив від ції язі.
А він каже:
— Я би дав і десять, аби мені порадив!
Як прийшов лис, то сказав:
— Я інакше вам право не можу робити, лиш мусите іти на місце, де її випустив.
Пішли вони на те місце. Сказав лис:
— Лізь там та й лягай, най я вижу, як ти там лежала.
Вона залізла і лягла; лис на того кивнув:
— Тручай камінь так, як був.
Той трутив камінь, змію привалив, і лисові файно вклонився і сказав:
— Прийдеш увечері за куркою.
Прийшов додому, розказав жінці, як було.
— Але треба дати лисові курку, що мене від смерті оборонив.
А жінка відмовляє:
— Я би курку не дала!
Лис прийшов та й по подвір'ї шукає, де та курка зладжена. Але скликав собі більш лисів на празник до тої курки. Уздрів чоловік лиса та й каже до жінки:
— Жінко, треба винести йому ту курку!
Вона каже:
— Як маєш свою, то винеси, а я свою не дам! Я тобі кажу, аби ти взяв рушницю та аби того лиса вбив!
Він послухав жінки, взяв рушницю, стрілив у лиса і лиса вбив! Лис як здихав, сказав:
— Добре то є прислів'я, що кому ти не даси загинути, той тобі не дасть на світі жити.
Решта лисів як учула, так набігла і того стрільця коло хати роз'їла. Через курку, що жінка не хотіла дати, погибли і лис і стрілець.

ХВАЛЬКУВАТА МУХА.
НАРОДНА БАЙКА
Раз тягнули чотири волики тяженький плуг вечором з поля додому. Тягнуть вони, тягнуть; аж надлітає уперта муха, сідає собі поважно на ріг одного вола і їде з ним помаленьку. Надлітає тим часом друга муха і питає тую, що сидить на розі вола:
— А ти звідки їдеш, сестро?
— 3 поля,— відповідає вона,— цілий день орала з волами, аби люди мали хліба досить!
Що вартий чоловік, котрий чужою працею хвалиться?

ХВОРИЙ ЛЕВ І ЛИСИЦЯ.
НАРОДНА БАЙКА
Коли лев постарівся вже і не міг зловити для себе ніякої звірини, зробився хворим і почав йойкати. Інші звірі йшли на те дивитися. Котрий прийшов до його печери дивитися, він з'їдав його і тим піддержував собі життя. Чекав, чи не прийде й лисиця, але лисиця була така мудра, що до печери не йшла, лише з ним здалеку бесідувала.
Каже до неї лев:
— Вже всі звірі відвідували мене в моїй недузі, а ти ні!
На те відповіла лисиця:
— Багато приходить, але мало відходить, тому я настільки розумна, що не йду близько тебе, бо ти не такий хворий, як голодний.

ХИТРИЙ ЇЖАК.
НАРОДНА БАЙКА
Одного разу бігла лисиця до саду і здибала по дорозі їжака.
— Добрий день, їжаче!
Каже їжак:
— Доброго здоров'я!
— Ходи зі мною в товаристві у виноград.
А він каже:
— Ой, страшно, лисичко, бо там господар накладає сильце: можемо упасти в біду.
— О, я, — каже лисиця, — не боюся, я маю школи покінчені, то дам тобі раду!
І пішли.
Наїлися вони винограду і вертаються, та й лисичка піймалася в сильце.
— Ей, — каже, — їжачку, братику, рятуй!
— Ой, ні, не поможу, бо я казав, що не знаю; та ж ти мені казала, що маєш школи покінчені.
— Ой, — каже лисиця, — я уже зі страху забула геть усе.
Уздрів їжак, що біда, і зачав їй радити:
— Нічого, — каже, — не роби, лиш як газда1 прийде, а ти зробись неживою — опусти голову, ноги, так, як би була мертва, — і може ця штука удасться.
Приходить господар, став над лисицею і каже:
— От шкода, що я не був штири дні у саду, аж прочутилася...
Взяв одною рукою за ніс, а другою — лисичку за хвіст та й викинув її через пліт.
Але лисиці лиш цього було треба, схопилася та й пішла додому. Щось четвертої днини іде лисичка знов у виноград: іде попри їжакову нору і знов кличе його у виноград.
— Та ти забула вже, що з тобою було?
— Ходи, ходи.
Ну, наїлися вони знов винограду та й лиш зачали іти, їжак упав у сильце.
— Ей, — каже їжак, — сестричко-лисичко, рятував я тебе, порятуй і ти мене.
— Ну, що я тобі допоможу?
Та й іде геть.
— Рятуй, бійся бога!
Але лисичка і не чує. Але їжак заплакав:
— Сестричко! Дуже ми жили файно, ходи, хоч розпрощайся зі мною.
Ну, вернулася лисичка та й обнялися двоє.
— Ой, — каже їжак, — поцілуймося обоє, бо знаєш, що мені смерть зараз. І лисиця вивалила язика і хоче їжака цілувати. Тогді їжак зловив лисицю за язик і міцно тримає. Зачала лисиця пищати не своїми голосами так, що учув господар та й убіг до саду. Є що видіти! Ну, узяв він борзо та й лисицю убив, а їжака поволеньки вибрав із сильця і пустив у сад та й від того часу дуже їжаків шанував, бо видів користь.

ЦИГАН І СМЕРТЬ.
НАРОДНА БАЙКА
Жив-був циган. Пішов він якось у ліс дров нарубати. Побачив високого, крислатого бука, видряпався на нього, сів на гілляку, та й рубає її стовбура. Проходить повз нього чоловік і питає:
— Що ти там рубаєш?
— Не видиш? Дрова рубаю.
— Та як рубаєш?
— Так, як і всі люди!
— Ой, дивись, а то впадеш звідти, — каже перехожий.
— А ти що, бог, що все знаєш? — обурився циган.
Чоловік бачить, що тут ні з ким говорити, махнув рукою й пішов собі далі. А циган далі січе сокирою. Цок раз, цок двічі, а гілляка — трісь! Бухнув циганисько на землю, лежить, стогне. Відлежався, відстогнався, далі схопився й біжить за перехожим. Догнав чоловіка й питає:
— Ви, мабуть, пророк, бо й справді сталося так, як ви казали. Якщо так, то скажіть мені, коли я помру?
Посміхнувся чоловік так й каже:
— Помреш тоді, коли нижче хребта в тебе охолоне.
Циган відразу вхопився рукою нижче хребта, та холоду там не було, і циган відразу ж заспокоївся.
Поки було літо, циган не боявся смерті. А як настала зима, погано одягнений циган став мерзнути. Прийшли йому на згадку слова, які сказав йому перехожий. Вхопився рукою за місце нижче хребта, а воно холодне, як лід.
— Ой, біда, треба з світом прощатися! — каже циган жінці.
Вийшов на дорогу, ліг і лежить. Чекає смерті. Саме їхав чоловік на ярмарок. На конях дзвоники голосні, господар батогом у повітрі махає. Забув циган про смерть, схопився й тікає. Розсердився чоловік на цигана й давай шмагати його батогищем. Раптом циган згадав про холодне місце й ухопився за нього. А те місце вже було гарячим.
— Дай вам, чесний газдо, доброго здоров'я за те, що ви мені нижче хребта розігріли і від смерті врятували! — подякував циган чоловікові й щасливий повернувся додому.

ШКОЛЯРСЬКА НАУКА.
НАРОДНА БАЙКА
Яка школярська наука?
Трапилося раз, що мала мавпа п'ятеро мавпенят, збирала їм по лісі їжу і носила. Раз під осінь не стало вже ніяких овочів у лісі. Питали діти матері, що вони будуть відтепер їсти? Мати сказала їм, що тепер нема вже нічого, лиш горіхи, то найсолодший на теперішній час харч.
Зібралися вони всі п'ятеро одного ранку, вилізли з дупла і пішли до лісу шукати горіхів. Знайшли горіхи, але в лушпині. Почали гризти, але то було гірке. Кажуть:
— Та наша мати хіба божевільна, коли гов